Усе про вагітність і материнство

Хотіла б обговорити важливу тему, яку якось не прийнято піднімати. Мені здається, вона входить в список тим «О цьому вголос не говорять». Або говорять, але тільки коду виникли серйозні проблеми і треба лікуватися.

Досвідчені матусі знають, що багатьох проблем із здоров’ям малюка можна було уникнути, якби вони вчасно привели в порядок нерви.

Емоційна нестійкість вагітних пояснюється різкою зміною гормонального фону. Нервова система, у свою чергу, не залишається у боргу і відповідає стресом на зміни в організмі.

Адже дитина нерозривно пов’язана з матусею. І всі її настрої позначаються на нім, як хороші, так і погані. І навіть не дивлячись на це знання часто буває складно тримати себе в руках.

Особливо актуальний це питання під час першого триместра вагітності.

Оскільки я вже в другому і спокійна, як слон. Можу поділитися деякими міркуваннями і досвідом в цьому питанні.

Нічого не можу сказати про відчуття жінки, яка не упевнена чи залишати дитину, мені це незнайомо. Тому зупинитися я хотіла б на таких початкових даних: вагітність бажана (або вже бажана), здоров’я в принципі в нормі, є рідні, є підтримка. Які можуть бути підводні камені?

Камінь перший – основною. «Поки живіт на ніс не поліз, ..» – чи марновірство?

Народна мудрість свідчить «Поки живіт на ніс не поліз, нікому окрім чоловіка розповідати про вагітність строго заборонено».

Ми з чоловіком читали все ці народні мудрості як анекдот. Виявилось, що є-таки в них доля правди.

Моїм батькам ми розповіли на п’ятому тижні, коли самі були повністю упевнені в позитивному результаті. Мама була щаслива, хоч і турбувалася, а тато був не проти, хоча на його думку ми поспішили. Ми боялися їх образити тим, що не розповімо. Насправді, зараз я розумію, що ми не мали рацію. Треба було розповісти, тільки коли було б помітно. З яких причин?

1. Реакція рідних що ні говори, важлива.

(далі…)

Сьогодні ми з чоловіком гуляли, і як завжди, під час прогулянки виникла тема для нової статті. Я хотіла б поділитися своїми ідеями щодо пошани в сім’ї. Почалося все з того, що я йому рассказывала про вінчання. У когось з дівчаток на babyblog прочитала про вінчання, про всі традиції.
Дуже хорошу докладну інформацію. І розповідала йому без всякої задньої думки, просто щоб поділиться інформацією. Він небагато напружився, хоча знає, що я не фанатка цих традицій і не горю бажанням повенчаться, з нас і Загс вистачило =)

(далі…)

Здавалося б – люди одружуються, заводять дітей, створюють сім’ю. Для чого? Зрозуміло, щоб бути разом, спілкуватися, будувати життя. На виході ж часто отримуємо зовсім інше, особливо після років.

Хочу поділитися досвідом прикладами з життя. Може бути це допоможе комусь з вас не наступити на ті ж граблі.

Як було у нас.

(далі…)

На цю статтю мене надихнув фільм «Міст в Терабітію». Фільм про життя хлопчика з багатодітної сім’ї і про його дружбу з дівчинкою. У сім’ї було семеро дітей і жили вони дуже слабо. Гроші насилу вистачало на їжу, не кажучи про якісь потреби, як, наприклад, нові кросовки. Діти всі доношували один за одним.

(далі…)

Сьогодні я відмітила, що наше малятко вже має якісь звички і навіть характер. Як я це з’ясувала?

Ми з чоловіком з нею щодня спілкуємося. В основному він, звичайно.

Увечері прикладає вухо до живота і хвилин по 10-15 з нею розмовляє. Коли я залишаюся одна, я теж розмовляю, але так сюсюкати, як він, я не люблю і не умію. Я з нею говорю на серйозні теми, про те, що я зараз роблю, що бачу, що відчуваю, як ми її чекаємо.

(далі…)